Живе коріння роду і народу

Кожне місто, містечко, село славне своїми мешканцями, імена яких назавжди залишаються в місцевих літописах. Не винятком є і наше село Бондарівка, що розкинулося серед широких родючих ланів і садів на оксамитовому березі тихоплинного Деркулу.

Тому я й хочу розповісти про дивовижну долю людини великої шляхетності, виняткової скромності та гуманності, про свого прадіда – Ткачова Павла Ілліча.

...Більше століття тому, в 1908 році, в селянській сім'ї Ткачова Іллі Лукича народилася п'ята дитина - син Павлик.

Коли хлопчикові виповнилось два роки, померла мати, і його всиновила сім'я односельців - Давидових Андрія Івановича та Марії Никифорівни. Він успішно закінчив церковно-приходську школу і мріяв навчатися далі.

Помітивши старанність і працьовитість Павла Ілліча, керівництво колгоспу направляє його на шестимісячні курси із садівництва, які він закінчує блискуче і мріє освоювати аграрну науку в вищому навчальному закладі. Та вогневим вихором у мирне життя увірвалася війна.

Тільки в 1948 році, вже дорослим чоловіком, батьком сімейства, закінчив він плодоовочевий інститут імені І. В. Мічуріна в Мічурінську.

Понад усе Павло Ілліч любив землю. Та найбільшою радістю, найсолодшою втіхою було для нього садівництво. Працюючи головним агрономом, а потім директором державного лісорозсадника, він піклувався про сотні гектарів фруктового саду. Хто зараз може сказати, скільки тисяч саджанців виплекано його невтомними руками?

І зараз, коли заходить мова про наше село Бондарівка, то навіть далеко за межами області воно нероздільно пов'язане в уяві людей із садами, які буяють весною білим цвітом, щедро дарують плоди восени. А в моїй душі розцвітає гордість, що одним із засновників садівництва на Марківщині був мій прадід. Безкорисливий і працьовитий, мій прадідусь вкладав у роботу всю свою душу. І за високі багаторічні виробничі показники був удостоєний звання «Заслужений агроном України».

Але не меншу пам'ять, точніше спадщину, залишив Павло Ілліч тим, що в 20-ті роки минулого століття разом із дружиною Тетяною Григорівною організував у селі самодіяльний театр. Ставили в театрі вистави тільки українською мовою.

Не стало людини, але пам'ять про неї жива.

Швидко плине час. І зараз прийшла черга продовжувати естафету славних справ онукам і правнукам.

А інакше й бути не може. Бо ми – славні нащадки своїх пращурів-патріотів, які поклали свої сили і розум у підмурок держави, яку відродимо ми - їхні діти, онуки, правнуки.