СТАТЕЙКИ.ORG.UA
электронный каталог статей

Гайвороння

комментариев: 1 / добавить комментарий

ГАЙВОРОННЯ

То не базарна перекупка закликала людей до свого товару. То видавництво «Арій» та «Книжковий супермаркет» ось такою гучною тирадою рекламували свою продукцію та послуги, запрошували на презентацію нової збірки оповідань Олеся Бузини “Поверніть жінкам гареми”: «Скандальний, епатажний, дикуватий, але достатньо привабливий плюндрувач національної святині, загальновідомий автор книги, що в свій час сколихнула дрімаючу українську спільноту, «Вурдалак Тарас Шевченко»... «шедевральна збірка оповідань»... завітайте... та отримайте купу задоволення від спілкування з вищезгаданою персоною». (АртВертеп).

Рекламна епопея отримала свій логічний розвиток. Як повідомляє УНІАН, активістка жіночого руху Femen Олександра Шевченко кинула торта в обличчя О. Бузині, коли той презентував свою книжку «Поверніть жінкам гареми» в тому ж таки «Книжковому супермаркеті». Та не лише «Арій» вхопився за Бузину. Такої ж видавничої політики дотримуються і «Довіра», «Прометей»... За повідомленням forUcom, Бузина, розповідаючи про запланований вихід своєї третьої книжки у видавництві «Довіра», задоволено констатував, що там «даже не пытались меня править – готовы публиковать так, как у меня написано. Без купюр». Гай-гай, чи не та «Довіра» з Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, де президентом п. Олександр Афонін? Той, що очолює Експертну комісію з питань книговидання і бібліотечної справи Національної Ради з питань культури та духовності при Президентові України. Не гребують «вищезгаданою персоною» і декотрі газети, телеканали, а що вже казати про широкодоступні Інтернет-видання... Ну як їм іще принадити читача, коли на кращий проект не вистачає кебети?!

Підхвалюваний аж ніяк не нашими приятелями, Бузина щедро сипле своїми оцінками та коментарями, нагадуючи нам сп΄янілого від сторонньої уваги хлопчака, і навіть хизується своїми екстримними забаганками. А хоче він не так уже й мало – обернути Україну на «степную Швейцарию» і, певна річ, з другою – російською – державною мовою. Він навіть не проти, щоб Київ став столицею майбутньої імперії, але то вже має бути не українське місто, бо «я скорее белогвардеец». Для газети «День» він зізнається: "Я не можу назвати себе людиною честі, тому що моїм ідеалом є відтворення Російської імперії, а я вимушений пристосовуватися до потворних умов "розбудови" незалежної України".

Та своїми стосунками з владою він цілком задоволений: «У нас давно заключено с властью молчаливое соглашение – вы не трогаете нас, мы не трогаем вас. Обычно обе стороны его придерживаются». Хоч воно трохи й дивно: за дрібну притичину феміністка О. Шевченко сплатила штраф, а от про те, щоб на сучасного «білогвардійця» накладали якісь адміністративні санкції, не довелось почути. Одначе не думайте, що Бузина дотримується тієї «мовчазної угоди». Доволі частенько він не відмовляється від задоволення так чи інак добряче куснути поблажливу до себе владу. («Виктор Андреевич и команда», «Атаман Юлька и кризис украинской легкой кавалерии» та ін.). Бо ж, відомо, у російського монархіста є певні претензії.

Випендрюючись під час онлайн-конференції на ForUm, він ще самовдоволено прокоментує і міжнародні події: «Вот Грузию я бы разделил! Совершенно выдуманная страна! Уродливое детище сталинской системы. Этот винзавод во главе с Саакашвили прекрасно делится на цеха - Мингрелию, Сванетию, Кахетию, Картли, Аджарию и, естественно, Абхазию, которую так любят угнетать грузинские садисты».

Свій твір «Вурдалак Тарас Шевченко», яким він так брутально прославився, Бузина сповнив украй тенденційними тлумаченнями життєвого шляху Кобзаря, жовчною зловтіхою з приводу його особистих невдач та ненавистю до нього вкупі з нестримною заздрістю. І тієї заздрості йому не сховати під блазнюванням типу: «Он мой такой маленький непутевый литературный брат». Егеж, тепер може розреготатися і читач, та аж ніяк не на користь Бузині. Як бачите, лютою буває не лише ненависть, а й заздрість, що змінюється параноїдальними симптомами. На щастя, все оте паскудство безсиле як за змістом, так і за формою. Титан і пігмей – постаті явно не співмірні. Але ж сам факт гавкання Моськи на Слона відбувся... Як і Моська, Бузина став відомим (або ще – за сумнозвісним прикладом Герострата) і викликав солідарне підвивання з табору недругів України. А головне – заробив собі грошенят від видавництв, які теж вирішили поживитися за рахунок скандальності та примітивного до неї інтересу з боку обивателя. А що ж, правило «гроші не пахнуть» їм так само не чуже.

Шо ж проголошують автор і видавець «Арій» у згаданій книжці? «Цель этой книги — развенчать миф о Шевченко. Вы узнаете совсем другого Кобзаря — не гения и святого, а алкоголика и завистника. Неуклюжего ловеласа, отбирающего у бывшей невесты подарки...». Так, жахлива картина зґвалтованої України могла спонукувати поета хоч на мить притупити чаркою своє горе. Чи є це великим гріхом порівняно з його великою жертвою на вівтар України?.. Ні. І передвесільні подарунки у нареченої, що передумала виходити заміж, обов’язково забирають – така традиція. То ж не прості подарунки, а символічні. Вони цінуються не за матеріальним виміром. Залишати їх у людини, що обрала собі іншого, не годилося ні з логічного, ні з морального боку. Повернувся ж язик назвати поета ще й «завистником»... Навпаки, заздрити могли самому поетові. Як висловився М.Некрасов, йому сам «бог позавидовал».

Підстьобувана гіпертрофованим марнославством і бажанням догодити ворогам українства, уява Бузини по-дикунському спотворює духовну суть і значення творів Шевченка, як от: «Всю жизнь Шевченко преследовал сюжет о соблазненной нехорошим барином крепостной праведнице. Впервые он всплыл в "Катерине", а потом раз за разом будет выныривать то в стихах, то в прозе, как надоедливый сорняк. На первый взгляд непонятно, почему во всем виноват ловелас-офицер. Силой он наивную Катю за порог не тащил, белых ручек ей за спину не заламывал, на соломе не насиловал. Произошло все по взаимному согласию. Но Шевченко, не вдаваясь в психологические нюансы, винит в блуде только проклятого дворянина и не задумывается, что селянка, наверное, просто тщеславно надеялась стать барыней, скакнув в благородное сословие прямо с душистого "батькївського" сеновала. Все становится ясно, если предположить, что поэта просто давила зависть к удачливому сопернику-аристократу. А потому, мучаясь комплексом сексуальной неполноценности, Тараса Григорьевич наделяет его чуть ли не чертячьей шкурой - а бычьей так точно».

З настирливістю обридлої мухи кружляє Бузина довкола образу поета, намагаючись хоч десь скраєчку портрета какнути свою чорну цятку. Бачите, і цар Микола I був добрий, а от «рифмоплёт» Шевченко відповів чорною невдячністю на його милість. Авжеж, напевне, хтось інший був би вельми радий тим, що сам вибився «у люди», і чхав би на інших знедолених кріпаків та по-собачому лизав би руки своїм покровителям, а Тарас, на щастя, був не такий. Глибока рана, завдана Україні московськими сатрапами та всілякими іншими кровопивцями, боліла в ньому несказанно і нищила його фізично. Бо руйнівники нищили дух, культуру, мову його народу. Хіба може це зрозуміти типовий перевертень, який хвалиться тим, що він з дитинства розмовляв на вулиці російською, який протиставляє себе вихідцеві із села Тарасові, і це вже, бачите, дає йому право називати поета «хуторским философом». Жертовність усіх відомих нам особистостей якраз і полягала в тім, що кожен із них у свій рокований час зробив малозрозумілий для Бузини вибір – переступив через такий бар’єр «вдячності» чи власного добробуту.

За Бузиною, солдатчина, в яку на 10 років забрили поета, стала для «забулдыги» періодом суцільної гульні та п’янства. Тож і Шевченка-борця ми начебто отримали завдяки оковитій, оскільки поет був «трусливым, боялся вообще всего. А когда он выпивал – это такой заяц во хмелю. Вот тогда он начинал воображать себя запорожским казаком, гетманом, защитником девушек. В общем, много чего. Но для этого ему надо было крепко выпить. И вот чем больше он выпивал, тем большим героем он становился». Напевне, і тут поетові додавала хоробрості горілка: «Ну он нахал был. Человек, который постоянно переоценивал свои силы. Он сел писать пьесу. Пьеса у него, честно говоря, получилась омерзительная».

Бузина може до безглуздя викривити і гіперболізувати спробу поета оберегти честь дружньої йому людини: «Поведением госпожи Герн Шевченко возмущался до бешенства и грозил, что не даст ей "безнаказанно позорить честное имя уважаемого человека". І вже Тарас за свій вияв чоловічої солідарності отримує від автора тавро «стукач-самовольщик», «шпионящий за женой друга». Звісно, такі дешеві фортелі аж ніяк не викличуть довіри у серйозного читача.

Бузина переконався: «Шевченко – это отрицательный пример», не те що він сам: «Я человек очень регулярный – Шевченко очень безалаберный. Я люблю армию, милитарист по своему духу – Шевченко ее ненавидел. Я был хорошим солдатом – Шевченко был плохим солдатом». (Чи, бува, не «до школи молодших командирів» Бузина просився?). То навіщо ж Тарасові ненавидіти армію, коли там йому була така «лафа» – пий та гуляй, скільки хочеш? Та що там балакати, Бузина точно знає: «В Киеве можно мемориальные доски ставить на тех местах, где он пьяный лежал под забором». А чого там варта його поезія? «Но я нигде не слышал, чтобы кто-то пел, например, где-нибудь в Чехии или во Франции в ресторане поэму Шевченко «Иван Гус». Цікаво, чиї ж непісенного призначення твори співають по ресторанах?.. Може, Шекспіра, Байрона, Пушкіна?.. Для покладання на музику є інші теми й поетичні форми, тож і на вірші Тараса Шевченка Україна створила і досі творить чимало улюблених нами різнопланових пісень.

Можеш, читачу, посміхатися далі. Про неспроможність «регулярного человека» аналізувати і робити логічні узагальнення свідчить і такий випад: «Большинство мужчин, читающих эту книгу, служили, наверное, в армии. А теперь скажите, многие ли из вас обедали хотя бы разок у своего взводного? То-то же! А несчастный, преследуемый царскими сатрапами Тарас, подъедался годами. И не у взводного, а у своего прямого начальника, выше которого по званию в крепости не было никого. Да еще и бросал на его жену Агафью Ускову платонические взгляды, вызванные, по-видимому, хорошей кухней и отличным пищеварением». Контрзапитання: а чи багато з вас, хто служив в армії, настільки вирізнялися із загального числа і були цікаві для армійського начальства та ще могли малювати портрети їхніх рідних?

Напевне, Бузина знає вислів античного філософа Теренція «Я людина, і ніщо людське мені не чуже», його ж приміряв на себе і комуністичний революціонер Карл Маркс. Авжеж знає, та з єхидством довгоносої нишпорки смакує витяги з листів Тараса Шевченка, в яких той просить впливових осіб посприяти його визволенню. (Така можливість набрала реальних обрисів, коли на російський престол зійшов Олександр II). Новоявлений білогвардієць намагається заперечити поетове кредо «караюсь, мучусь, але не каюсь», та врешті-решт змушений заперечити сам собі: «Пройдет совсем немного времени, и на радостях от пьянящей свободы, Шевченко опять, как в молодые годы, будет поносить царицу, называя ее «сукой» и требовать срочно оросить «кайданы» кровью. Хочу напомнить: живи он в современной Англии, его обязательно привлекли бы к суду за оскорбление королевы...» Або: «И он вспомнил. И на мгновение опустил руку с топором. Но только на мгновение».

На думку Бузини, проти образу Шевченка спрацюють і брудні мазки типу «Берия в президиуме шевченковского юбилея». Згадає і Сталіна: «Но все-таки чем так приглянулся бывший казачок пана Энгельгардта бывшему грузинскому семинаристу? Не поверите — сходством мироощущения. Так сказать, родством душ». Саркастично мазюкатиме і по оточенню поета: «Среди рисунков Шевченко сохранился портрет Виктора Закревского, напоминающего вставшего на задние ноги поросенка — уродливого, опухшего с перепоя существа с отвисшим брюхом, в едва запахивающемся халате. Запомни читатель эту осовевшую личность владельца сельца Березовые Рудки — именно в его булькающем животе зарождались первые на Украине прогрессивные идеи! Взирай на него с благоговением — это друг Великого Кобзаря. А значит и твой тоже». (Украинские страницы).

Отак без упину: то злісне єхидство, то блазенське підхихикування, то примітивна зловтіха, як ось тут: «Кроме издательской, наш герой потерпел в том году еще одну неудачу… Он требовал присвоить ему «звание академика». Однако Академия амбиции Тараса пресекла, ограничившись предоставлением ему куда более скромного звания – «неклассного художника» с правом «пользоваться с потомством его вечною и совершенною свободою и вольностью и вступать в службу, в какую сам как свободный художник пожелает. Это был провал». Авжеж, знаємо: не добрали або не взяли від життя почестей ті, хто офірував себе Вітчизні, не беруть вони їх і сьогодні. Така невідворотна участь кожного, кого печуть народні рани. Та не зайве буде зауважити, що 1960 року за талановито виконані офорти з творів зарубіжних та російських художників Тарасові Шевченку надано звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. (Вільна енциклопедія). Отакі у «плюндрувача святинь» приклади й аргументи. Вони уповні відображають його ідеологічну заангажованість, необ’єктивність. І з приводу цього досить показові, оскільки не кожний читач буде перевіряти всі тенденційно дібрані та витлумачені Бузиною джерела, та вже цілком може скласти власну думку щодо його мети і прийомів.

«Интеллектуальный триллер,– оголошує цю книжку реклама. – Нове її видання утричі більше за обсягом»… І від того «інтелекту» аж зблискує бузинівський череп, як от: «И памятник Шевченко должен быть другой. В памятнике напротив Киевского университета много не хватает деталей. Рядом с ним должна стоять бочка с огурцами, он должен держать сулею с самогоном, гарбуз обязательно там должен лежать, которым его девушки награждали, когда он лез к ним свататься. Часто награждали. Он наглый был чувак... Он пошел к дочери попа свататься. Ему дали от ворот поворот».

А ось тобі, читачу, промовисте «НАКОНЕЦ-TO!.. (Вместо послесловия)» – за підписом «Александр БЕЛОДЕД доктор филологических наук, профессор, академик Академии Наук Высшей Школы Украины». Наведемо досить промовистий його висновок: «Такая книга со всей неизбежностью когда-нибудь должна была появиться. Мы ее долго ждали, а процес ожидания явно затягивался... Кто же такой Шевченко? Жутко закомплексованный маленький человек, всю жизнь страдавший из-за своих эротических неудач, страхов, беспомощности и низкого происхождения. Отсюда его неспособность к компромиссам; самоиронии, сглаживающей несовершенство бытия, и паталогическая ненависть к дворянству, к «панам», несмотря на то, что именно они вывели его в люди. Нет, бей их, режь, круши, топчи! Остри топор, буди волю!.. Думалось: когда же мы выйдем на этот уровень, перестанем выть про "долю" и "воріженьків", и подвергнем беспощадному анализу наших допотопних одинозавренных идолов. И первый шаг на этом пути – книга Олеся Бузины. Наконец-то!».

Або його ж: «Появление книги Олеся Бузины – книги, направленной на развенчание культа Шевченко... знаменует собой определенный этап в сфере личной свободы, реализуемой в свободе мнения и свободе слова. Существование же идолов подавляет их, парализуя мышление в отдельно взятой голове. А, как известно, истины и великие открытия возникают только там». («Украинские страницы»). Ну й ну!.. Вистачило зухвалості казати про якесь право Бузини паплюжити нашого пророка, про особисту свободу людини і самому ж заперечувати право дисидента Василя Овсієнка на навчання: «Це паршива вівця, яка ніколи не повинна бути в нашому університеті!». Як бачимо, вельми показова позиція апологета сучасних йому «одинозаврених» компартійних ідолів, відверта солідарність із тодішніми репресивними органами. Колись мені довелося почути з телеекрана, як цей академік виправдовував появу Бузини та його, з дозволу сказати, творчості. Пам’ятаю, дуже здивувався тим, як докторові філології було важко висловлюватися українською: він постійно вставляв у свою мову російські слова. Хвалив російську мову і на протиставлення їй навів суб’єктивну думку якоїсь польської пані про неймовірно велику кількість полонізмів в українській мові (30%).

Просто класичний нонсенс: двоє справді маленьких чоловічків – О.Бузина та О.Білодід – намагаються переконати читача у мализні великого Кобзаря. Уявімо собі: два карлики щосили підскакують угору, аби вчепити на шию велетневі табличку з написом «маленький человек»... Ось вам і тема для клоунади на домашній сцені! ...Коли навіть отой «лях» Єжи Єнджеєвич подарував світові прекрасний, багатий фактами роман про Тараса Шевченка «Українські ночі, або родовід генія». Пригадую, довелося читати його польською, бо перекласти українською партійні бонзи тоді не дозволили.

Вже за нашої пам’яті у боротьбі з дисидентським рухом КДБ демонстрував «чудеса» низькопробної фантазії, щоб скомпрометувати його учасників. Були тут «неудачники», «психически больные», «развратники», «пьяницы», «насильники», «рецидивісти», «враги народа», «наёмники», «террористы», «буржуазные националисты» і т. п. Не треба сподіватися, що кілька століть тому, коли доносити навіть на свого начальника було державною нормою, практикувалися менш суворі та чистіші методи компрометації. Російська імперія нищила і знеславлювала своїх непокірних, Річ Посполита – своїх. Тож навіть у близькому колі Тараса Шевченка, вплив якого невпинно поширювався на інтелігенцію та широкі верстви населення, водилися провокатори і наклепники. Офіційну думку завжди формував переможець. І на яку об’єктивність можна було сподіватися, коли з благословення царського двору фальсифікували навіть літописи і берестяні грамоти?!

Та як би важко не формувались ми у повноцінну націю, як би не шкодили нам вороги та їхні поплічники – мрії нашої не здолати, поступу – не спинити. Народних героїв не збезчестити. Нещодавно в Чехії – вже у шістнадцятій країні світу – відкрито пам’ятника нашому духовному провідникові Тарасові Шевченку. «Молись. Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись». Ці заповітні слова про поета має сказати кожний український батько своїй дитині. І сказати так, щоб вона запам’ятала їх на все життя.

Одначе Бузина не думав про поетові муки і страдницький шлях України, коли паразитом присмоктувався до імені Кобзаря. Не думав ні тоді, ні згодом. Уже зміцнівши черевцем, за підтримки зовнішніх пустобрехів і 5-ої колони, він узявся далі плюндрувати наші святині. Йдеться про його пасквіль на минувшину нашого народу «Тайная история Украины-Руси», що вийшов знову ж таки у видавництві «Довіра». Цього разу Бузина шукає «зверства запорожских казаков» і твердить: «Руки наших предков - по локти в крови разномастных туземцев, а сапоги - топтали половину земного шара». Чи ось такий фінт: «А у нас еще говорят о каком-то Батурине! Да казаки почти за столетие до взятия Меньшиковым мазепинской столицы устроили в соседней России чуть ли не десяток 'батуринов'! Труп лежал на трупе!» (InoCMI.Ru, Buza.ru, varjag_2007, СЕГОДНЯ.ua, Sevastopol.info та ін.).

Народ співає про Сагайдачного та Дорошенка?.. Навіщо? Он у Бузини: «Гетмана Сагайдачного и его заместителя Дорошенко вместе с двадцатью тысячами готовых на все профессиональных душегубов наняло варшавское правительство, чтобы посадить на московский престол польского королевича Владислава». Ви скаржитеся на московських мракобісів, що забороняли рідну вам українську мову та культуру?.. Еге, якраз-таки, ось що всім треба знати: «Ущерб, нанесенный украинскими захватчиками культурному наследию России в эпоху Смутного Времени, не поддается точному исчислению. Можно только сказать, что он колоссален». Не подобається «вищезгаданій персоні» і те, що сучасне покоління українців отримало змогу уповні вивчати історію власної країни: «Детей в школах запугивают Крутами и Голодомором. Взрослых по телевизору - русским флотом в Севастополе. В результате народ вымирает без всякой войны. Неужели всегда было так? Да, ничего подобного! Нам есть чем гордиться! Наши предки умели не только умирать, но и убивать. Они оставили след в прошлом как первостатейные разбойники и головорезы».

«Так, співаючи в унісон з уже відомими царськими посіпаками, які намагались очорнити українську козаччину, Бузина тенденційно вишукує і подає факти, осіб, джерела, аби забаламутити голови непідготовленим читачам за чужинецькими штампами і цілями. Козаки в нього – суцільні розбійники, грабіжники та ґвалтівники. Та відповідь йому вже дав сам Тарас Шевченко знаменитими рядками:

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане…

А хочете знову посміятися?.. Наприклад, у розділі «Как галичане развалили Киевскую Русь» можете знайти для цього доволі причин, та купувати книжку не варто – досить пошукати в Інтернеті. За словами Бузини, галичани – ті «славянизированные молдаване» – завдали великої шкоди Київській Русі. Насправді це твердження Бузини не що інше як його власний жалюгідний писк, що влився до хору численних нацькованих зграй у декотрих ЗМІ, особливо у широкодоступному Інтернеті. Завдання у них недвозначне – пересварити Східну Україну із Західною, протиставити одну частину нашої Батьківщини другій. Бо страх як не подобається нашим недругам ота Галичина зі своїм незалежним духом та оздоровчим впливом на зросійщених українців.

За інформативною вартістю опуси Бузини значно нижчі від повідомлень папараці, бо останні вишукують сенсації або різноманітні скандали, не цікавлячись їхньою ідеологічною підкладкою. Тим часом Бузина шукає для нелюбих персонажів тільки моменти, які легше витлумачити на свій викривлений копил. Так, аби «підсвинити» Іванові Мазепі, «плюндрувач святинь» щодуху мчить до Польщі, аби за долари придбати в антиквара мемуарні записки про стосунки з Іваном польського шляхтича Пасека, і його анітрохи не цікавить оцінка тих стосунків з боку суперника-українця. Не цікавить і думка про тодішнього І.Мазепу у Польщі взагалі. А про те, що вона більш ніж позитивна, свідчить хоча б однойменний польський фільм, демонстрований ще за радянських часів у кінотеатрі «Краків». На жаль, розійтися йому по всій Україні не дозволили. Шляхтич Пасек як ніхто інший по-чорному заздрив успіхам Івана при королівському дворі, особливо у жінок. Як так, щоб його, «уродзоного» поляка, обійшов чужак-українець?! Тому й не скупився на літературні вигадки. Та це не зашкодило поширенню в Європі романтичного образу нашого земляка, його привабливої історії: «...поети, маляри та музики – Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст — покористувалися нею і звеличили її героя, що зріс до величини символу. Едгар Кіне порівняв раз нещасливу Францію до замученого Мазепи, перед яким простягалося славне майбутнє». (Візіонери).

Так само не писали компліменти всім нашим козакам їхні недоброзичливці та вороги, навпаки, вони готові були малювати їх мало не з чортячими рогами та копитами. А взагалі, кожен професійний історик знає: будь-яка збройна боротьба – соціальна чи національна, коли в неї втягувалися «низи», не обходилася без невинних жертв. Це не означає, що ті жертви треба виправдовувати, але це переконує: оцінювати такий Рух потрібно не за кожним конкретним випадком, а в цілому – за його метою, історичним значенням. А в Бузини, наприклад, читаємо: «Все это безобразие в современной украинской историографии почему-то именуется «народним повстанням проти польсько-шляхетського панування під проводом Наливайка». Хотя было обычным разбоем, закончившимся для Северина четвертованием в Варшаве – заслуженной карой любому маньяку, несмотря на его «историческое» значение». За тими ж критеріями Бузина може лихословити і з приводу повстань упродовж усієї історії людства.

Якщо у когось виникає запитання, чому не з’являються аналоги Бузини деінде, скажімо, у Польщі або в Росії, – відповім: поляки і росіяни не зазнали настільки тривалої та жорстокої асиміляції, щоб могли породити таке ганебне масове явище, як колабораціонізм, що переходив у сервілізм, коротко – зрадництво. Тим-то в сучасній Росії не існує проектів для масового читача з метою знеславлення Пушкіна, хоч у спогадах його сучасників можете знайти чимало несхвального. Інерцію багатовікового зрадництва досі не здатна спинити наша «стара-нова» влада. Сьогодні вона не бачить іншого виходу, як свою хаотичну метушню та безпорадність називати демократією. Ось чому так легко знепрометеюється вітчизняне видавництво «Прометей» і прокльовується з виливка (недоформованого яйця) О.Бузина, який до кожного свого опусу може епіграфом приставити загальновідому інвективу:

Хорошо быть кошкою,

Хорошо – собакою,

Где хочу там писяю,

Где хочу там какаю.

Та, певна річ, де б не залишив свою чорну «цятку» О.Бузина, на хід історії це не вплине. В кінцевому результаті програє лише він, бо надто не рівна вагова категорія, шоб усерйоз боротися з генієм. До того ж, боротися з Тарасом Шевченком і козаччиною – означає боротися з нашим народом, з нашою думою та піснею, з історичною правдою.

Чому ж визрів такий ось Бузина?.. Причина досить банальна. Скільки їх, зґвалтованих мовно і духовно в різних поколіннях, ще сьогодні «перекидаються» в Україні! Скільки їх із псячою вірністю служили чужоземним гнобителям, обравши собі найсприятливіший спосіб виживання в колоніальній Україні! Маючи під собою ще достатньо живильний грунт, вони й досі це роблять за психологічною інерцією та розрахунком. Так, база для них ще збереглася. Хтось скаже: а що їм робити?! Перебудуватися набагато важче, а тут хочеться чогось особливого вже сьогодні... Ну самі подумайте: хто знав би про середньостатистичного борзописця Бузину, якби не знамениті об’єкти його нападів?! Навіть за всієї його хворобливої пристрасті до слави?! Та пробіжися він хоч без штанів по Хрещатику – за тиждень усі забудуть. А тут... «шкандаль», сенсація, і надовго!

Безперечно, Бузина має змогу прожити довший вік, ніж Тарас Шевченко, та навряд чи у нього настільки розвинеться і просвітліє душа, аби хоч на схилку літ збагнути свій тяжкий гріх: надто далеко він зайшов у своєму блюзнірстві. От лише про власних нащадків не подумав: як буде їм витерпіти сором за такого предка?!

Сьогодні десятки ЗМІ, книжкові-й Інтернет-магазини пропагують кололітературну продукцію Бузини. Багато російських Інтернет-видань пропонують безкоштовно її «скачати». На превеликий жаль, не пасуть задніх й українські. Всі вони, мов хиже гайвороння, галасливо кружляють над великомучеником Тарасом – кожний намагається вхопити частку його тіла. Але не звертають на це уваги наші народні обранці та високі посадовці: наче оглухли й осліпли у своїх дрібних «жабомишодраківках» за владу. Наче байдуже їм, що ось такі «демократичні» цеглини хтось закладає у підвалини нашої державної моралі та незалежності. Усі ми не маємо права пасивно мовчати тоді, коли наші недруги нарощують сили і розвивають наступ на українські твердині. Побоюватися, що додамо слави "Герострату" більше нема рації: хоч і з чорного ходу, але він уже став відомим, став додатковим поштовхом і стимулом до розгортання ворожої агресії проти самостійної соборної України.

автор: Олекса Палійчук
источник: paliychuk.ho.ua | комментариев: 1 | просмотров: 81 | 31/08/2009
Читайте также:
Царство мёртвых
Царство мертвых - статья известного бизнесмена и мецената Рубена Григо ...
Скажи мені, хто твій ворог - і я скажу, хто ти... (продовження)
Ми раніше вже починали досліджувати проблему "ворогів всередині держав ...
Скажи мені, хто твій ворог, і я скажу, хто ти...
Суспільство останнім часом поділилося на "своїх" та "чужих", немає жод ...
Комментарии:
Администрация каталога не несет ответственности за информацию, размещенную посетителями сайта. Сообщения, оставленные на сайте, являются исключительно личным мнением их авторов, и могут не совпадать с мнением администрации каталога.
1
Влад | 17/07/2009
Чесно говоря, Олесику Бузине, я сам лично с удовольствием разорвал бы рот, чтобы ему нечем было говорить и поотбивал молотком пальцы, чтобы нечем было писать свой маниакальный бред.
* - поля, помеченные звездочкой, обязательны к заполнению.
Ваше имя*: (max 64 символа)
E-mail: (max 64 символа)
Комментарий*:
без HTML (min 20, max 1000 символов)


Ссылки на статью «Гайвороння»:
URL
http://www.stateyki.org.ua/articles/gaivoronnya/
Ссылка
<a href="http://www.stateyki.org.ua/articles/gaivoronnya/">Гайвороння</a>
BBCode
[url=http://www.stateyki.org.ua/articles/gaivoronnya/]Гайвороння[/url]


Інтернет реклама УБМ
Наши партнеры
Покер онлайн
Биржи
etxt.ru
 

 

Інтернет реклама УБМ


Інтернет реклама УБМ